Підсоння та затінок сакрального мистецтва Автор Маркіян Філевич

Аргументацію Олега Руденка можна поділити на дві частини: по-перше, історичне підґрунтя наших дослідженнь сакрального мистецтва; по-друге, можливі шляхи цього мистецтва в теперішности.

Історичне підґрунтя: мистецтвознавство та богослов’я образу

Автор допускається не зовсім прийнятного змішання двох ділянок науки – мистецтвознавства та богослов’я образу. Якщо перше досліджує розвиток образу, його стилеві та іконографічні зміни, то друге має за мету дослідити духовний, культурний та соціяльний зміст образу. Якщо об’єктом мистецтвознавства є образ як такий, то об’єктом богослов’я є значення цього образу: як він діє?

Наукових праць, котрі розглядають образ в такий спосіб (особливо без ідеологічної заангажованости), є надзвичайно мало, й тому неможливо нехтувати в цій ділянці ані російськими, ані жодними іншими авторами. Можна стверджувати, що на сьогодні богословське вивчення візуального образу все ще залишається ділянкою міждисциплінарних студій. Українських надбань у цій галузі майже немає. Звичайно, в мистецтвознавчих дослідженнях Миколи Голубця, Володимира Залозецького, Павла Жолтовського чи Віри Свєнціцької можна знайти чимало матеріялів для побудови власне українського богослов’я ікони, однак неможливо мистецтвознавчими дослідженнями затулити відсутнісь досліджень бого¬словських.

Сучасність

Сакральність та церковність

Поняття «сакральне мистецтво» у наш час набуває нового значення. Властиво, яке мистецтво нині ми можемо назвати «сакральним», які обставини дозволяють говорити про мистецький об’єкт як сакральне явище? Чи лише те мистецтво, котре створене для оздоби сакральної споруди або для обрядового вжитку, може бути назване сакральним? Однак ми живемо в час, коли поняття сакрального може вживатися в надзвичайно різних контекстах: все залежить від того, де ти найбільше переживаєш межі свого існування та необмеженість вічности. І для дуже небагатьох нині цим місцем буде церква. Бо ж це сакральне пережиття ти можеш відчути і сходячи на гірський хребет, і вболіваючи за свою футбольну команду на стадіоні, і переписуючись з невідомим адресатом в «чаті». Сакральне перестало бути церковним. В такому сенсі сакральним мистецтвом можна назвати плакат зі світлиною Андрія Шевченка, оскільки для справжнього вболівальника він несе набагато глибшу та щирішу інформацію, ніж образок із зображенням св. Йосафата.

Під цим оглядом мистецтво, яке ми традиційно звикли називати сакральним, дедалі більше відходить у сферу фетишизму: образок над лобовим склом в салоні автомобіля часто аж ніяк не є ознакою релігійности водія, тим більше висить той образок не для нагадування про часту молитву. Той образок у девяносто зі ста випадків сприймається як «захорона», «оберіг», «щоби безпечніше їздилося».

Сакральний образ у сучасному храмі також не цілком сповнює своє завдання. Божу сутність він об’являє лише частково: аби «вникнути» в такий образ, глядач-молільник потребує підготовки, якихось необхідних знань. Однак ми живемо в епоху легко доступної інформації (сердито це можна би було назвати епохою невігластва): образ повинен бути дуже зрозумілим. Відразу. Без підготовки. А за таких умов фотографія може бути набагато ефективнішою, ніж візантійська ікона. Фотографія об’являє все в одну хвилю, не треба тут, як у випадку ікони, довго вдивлятися, переживати. Дарма, що вже в наступну хвилину фотографія «приїдається», стає «буденною». Сучасність націлена на момент, на ефект, зрештою, на одноразовість. Фотографія, яка була сакральним образом вчора, нині вже не зворушує нікого. Доречними прикладами тут можуть бути передвиборча агітація та комерційна реклама: цінність найвищої якости вони пропонують лише зараз, у цей момент. Однак прошу не трактувати цей абзац так, нібито я хочу замінити ікони фотографіями; було б це дуже жалюгідно: простір, що символізує вічність, наповнювати образами, що відображають лише момент. Моєю метою тут є порівняти силу, ефект дії ікони та фотографії. І перша, і друга можуть розглядатися як сакральне мистецтво.

Тут можна б заперечити, що ікона – це церковне сакральне мистецтво, тоді як фотографія радше «світське сакральне». В такому разі наступне питання стосувалось би еклезіологів: «Де межі церковности?» Европейський феномен сьогодні – це християнська духовність без церкви. У своїх моральних вчинках та оцінках багато людей залишаються християнами, так само як їхня духовність та уявлення про світ є до більшої чи меншої міри християнськими, однак це не означає, що існує потреба в церковності, у співпережитті церковних таїнств. Чи не є це описана Карлом Ранером «анонімна християнськість»? І якого сакрального мистецтва потребує це нецерковне християнство?

Національне мистецтво в добу глобалізації

Наскільки розумію, О. Руденко бачить дві головні основи для створення національного мистецтва: т. зв. «орієнтально-окцидентальний шлях розвитку мистецтва» та використання народних традицій. На жаль, без відповіді залишається інше питання: наскільки національним сьогодні може бути мистецтво? Сучасне мистецтво годі розглядати, користаючи із застарілої термінології – «західне» і «східне», оскільки вона не відповідає дійсности. Мистецтво перестало ділитися на регіони і тверді замкнуті традиції, воно перетворилося на феномен трансконтинентальний, глобальний. Нині візантійська ікона у християнському храмі аж ніяк не означає, що перед нею буде молитися східно-християнська громада, вживаючи візантійські літургійні практики. Як казав в одному інерв’ю Юрій Новосельський, «сьогодні у Франції я знаходжу більше розуміння ікони, ніж у традиційно православних країнах».

Властиво, з яким західним мистецтвом мала б поєднуватися сучасна східна ікона? Актуальне західно-европейське мистецтво ХХІ ст. втратило будь-які риси і сакральности, і секулярности; у перформенсах (напр., віденські акціоністи Ніцше, Шварцкоглєр, Мюль, а на львівському ґрунті Бажай та Кауфман) це мистецтво наблизилось радше до езотеричного ритуалу.

Ще кілька слів хотілося б присвятити підґрунтям національного мистецтва. Властиво, в чому саме виявляються національні риси сакрального мистецтва? По- своєму почали вони актуалізуватися в ХІХ ст. з розвитком філософії націоналізму та національної історіографії. Український приклад тут показовий. Історики-народники вказували на українське селянство та козацтво як кістяк української нації. Українське міщанство та шляхту не особливо брали до уваги. Під тим оглядом орієнтація на фольклор набула майже канонічности в будь-якому виді мистецтва: чи то Шевченків «Кобзар», чи «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, чи живопис К. Устияновича або О. Мурашка. Проблема утотожнення національного змісту мистецтва з народними мотивами характерна багатьом середньоевропейським культурам. Однак аби показати сучасну суперечливість такого «фольклорного» розуміння суті національного мистецтва, довелося би просити в редакції «Патріярхату» додаткових шпальт. Тому обмежусь тут лиш одним прикладом.

Якщо якихось 20-30 років тому більшість українських діток без особливих запитань слухали казочки, де фігурували чарівне веретено або ступа страшної відьми, то нині такі поняття зі сільського побуту ХІХ – перш. пол. ХХ ст. вже не промовляють до дітей. І марно вести їх у етнографічний музей, показувати справжні веретена та ступки. Марно показувати мультфільм з літаючою ступою. Ці поняття до них вже не промовляють! Українськість давно вже перестала бути фольклорною. Тут наважуюсь висловити одну мабуть-таки суперечливу думку: сучасне українське мистецтво не сміє більше використовувати етнографічні скарби нації, тому що воно не буде тоді справжнім. По-перше, народна культура не відображає сучаного стану більшости українців. По-друге, використання народних мотивів (таке популярне зараз в естрадній і не тільки музиці) створює фальшиву картину, оманливе уявлення нас самих про себе; створює стереотип нас для нас самих. Тут, власне, доречним є слово «підсоння» в тому значенні, що його подає словник («теплий, помірний клімат»). Несправжність, віртуальність такого українства приховано лестить нам самим. Що таке українець? У нашому приємненькому підсонні це той, що носить вишиванку, миролюбний, веселий, господарський… Наскільки справжньою є така українськість?

Цей віртуальний світ

Чи думалося вам, ніби наші уявлення заступають нам дійсність? Що реальність набутої з газет та фільмів інформації набагато реальніша за реальність життєву? Одним словом, чи не підмінили інформаційні технології живу дійсність? Все, що існує, існує «ніби», не обов’язково насправді.

Тепер питання в контексті цієї дискусії: наскільки реальним може бути сакральне мистецтво в добу нереальности, віртуальности? Як у контексті сотень тисяч нереально-віртуальних образів можна створити сакральний і дуже реальний, духовно реальний образ, який би сприймався щиро та безпосередньо? В такій ситуації існують дві доволі розповсюджені можливі відповіді: або ж заперечувати всі образи взагалі (образ – це фальш), або ж закритися у своєму комфортному світику (всі образи поза цим світом – фальшиві). Однак ні перший, ні другий вихід зі ситуації не вважаю переконливим. У цьому напів-віртуальному світі існує, повинна існувати якась можливість ставитися до образу щиро. Така можливість існує лише за умови нашого дуже відвертого ставлення до сучасної реальности і до нас самих у ній.

 

Взято з Патріярхат.